Mіжнародне договірне право

Міжнародне договірне право, разом із звичаєвим міжнародним правом, вважається одним із двох основних джерел міжнародного правa.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів (VCLT) (1969) є основним правовим інструментом, пов'язаним із міжнародним договірним правом, і встановлює основні правила, що стосуються міжнародних договорів (також відомі як конвенції) та їх тлумачення.

Згідно з Конвенцією, "договором" є міжнародна угода, укладена між державами в письмовій формі та регульована міжнародним правом. Міжнародні організації також можуть бути членами договору. Договори є юридично обов'язковими для сторін, які добровільно їх ратифікують і приймають передбачені ними зобов'язання. Обов'язковий характер договорів, "pacta sunt servanda" ('угоди повинні виконуватися') є основоположним правилом міжнародного звичаєвого права (див. нижче).

Україна дотримується моністичного підходу до міжнародного права, тобто розглядає міжнародне право як частину свого національного законодавства. Таким чином, ця система є дуже рецептивною до міжнародного права. Стаття 9 Конституції України гласить, що "Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України". Це означає, що міжнародні договори, прийняті або ратифіковані Верховною Радою України, стають частиною національного законодавства України без необхідності їх перенесення в конкретні національні закони. Крім того, ратифіковані договори мають вищий ієрархічний статус, ніж національне законодавство, як це також передбачено статтею 19 Закону про міжнародні договори України. Конституційний Суд України підтвердив моністичний підхід через принцип дружнього ставлення до міжнародного права. Суд у своєму рішенні зазначив, що він бере до уваги ратифіковані Верховною Радою України договори, а також практику тлумачення та застосування цих договорів міжнародними органами, юрисдикцію яких визнає Україна [Настільна книга судді, параграфи 170–171, 174].